Світ не зауважує того, що відбувається в Україні – впродовж чотирьох років, з часу Революції Гідності та втечі проросійського президента Віктора Януковича, Росія продовжує вести неоголошену війну.

Українська армія немала належного оснащення та не була готова до вторгнення, відповідно, багато цивільних українців сформували батальйони волонтерів, взяли в руки зброю та встали на захист суверенності своїх територій. Багато з цих людей вже більше не воюють на фронті, а продовжують свою боротьбу як волонтери, присвячуючи свій час та знання підтримці солдат.

Читайте також:

У липні та серпні цього року, я зі своєю родичкою Стефанією Тосерієро мали нагоду подорожувати Україною та провести час з цими неймовірними, надихаючими та відданими справі людьми, які присвячують себе на потреби війни. Ми стали свідками того, яку неймовірну роботу роблять ці чудові волонтери та відчули себе безмежно щасливими, що мали нагоду познайомитися з ними та бути серед них.

Вирушити у цю подорож нас надихнула документальна стрічка австралійського режисера українського походження Срефана Бугрина Матері Війни.

Цей фільм розповідає про жінок з Запоріжжя, які втратили своїх синів у війні між Україною та Росією. Трагічні історії цих жінок, їх сила та наполегливість не допустити щоб смерть їх синів не була марною, були проникливими та надихаючими. Незважаючи на те на Запоріжжі в основному спілкуються російською мовою, воно має могутнє патріотичне ядро, людей, які люблять Україну та готові за неї загинути. Вони боряться за свої права бути українцями, відстоюють свою історію, культуру та традиції.

Волонтерки Солдатського Привалу /©Люба Пришляк

Волонтерки Солдатського Привалу /©Люба Пришляк

Ми познайомилися з неймовірною жінкою Галиною Гончаренко, однією з героїнь стрічки. Вона була однією з ініціаторів створення Солдатського Привалу у Запоріжжі, де солдати зупиняються на перепочинок. Побачивши як голодні, зморені війною солдати сплять на вокзалі на голій підлозі, група небайдужих українців на чолі з Галиною, звернулася до місцевого уряду та дирекції залізниці посприяти в організації притулку для воїнів, які їдуть чи повертаються з фронту. Зараз притулок вже діє два роки та забезпечує багатьом можливість поїсти домашню їжу, виспатися у чистому теплому ліжку та помитися. Привал також надає психологічну допомогу. Волонтери регулярно проводять збір пожертв на утримання Привалу та на потреби солдат, які воюють в окопах всього в півтора години їзди. Зокрема, на медикаменти, їжу, засоби гігієни та запчастини для техніки. Привал також підтримує сиріт та вдів загиблих воїнів.

Ми дізналися, що по цілій Україні діє ціла мережа волонтерських груп, які співпрацюють.

Запорізький відділ Союзу Українок – Роксолана / ©Люба Пришляк

Запорізький відділ Союзу Українок – Роксолана / ©Люба Пришляк

Нас щиро приймав запорізький відділ Союзу Українок – Роксолана, на чолі з Надією Мороз. Ця група збирається кілька разів на тиждень ліпити вареники, також раз або двічі на місяць вони їздять на фронт щоб організувати бенкет та розважати солдат піснями, музикою та читанням поезії. Під час нашого перебування Стефанія налагодила стосунки між ними та сіднейським відділом Союзу Українок Анна Ярославна. Вони продовжуватимуть працювати над спільними проектами.

Сало від ресторану Укроп / ©Люба Пришляк

Сало від ресторану Укроп / ©Люба Пришляк

Самовіддана команда стоматологів, відома під назвою Тризуб, учасники якої переробили старий вантажний контейнер на пересувну стоматологічну клініку – двічі на місяць надає стоматологічні послуги солдатам. Аналогічно, винахідлива група волонтерів переобладнала вантажні контейнери та вантажівки на пересувні душові, що є розкішшю в сурових умовах, в який перебувають солдати на фронті.

Власник запорізького ресторану української кухні Укроп впродовж років відвіз на фронт тони сала у формі тризуба. Також є ініціативи покликані на підтримку та підвищення моралі безстрашних чоловіків та жінок, які боряться за свободу України.

Ще одна група, з якою ми познайомилися, займається виготовлення камуфляжної сітки та парафінових свічок для фронту. Кожен вузол на сітці зроблений з любов’ю та молитвою, знаючи, що це оберіг для їх захисників. Перебуваючи серед цих невтомних волонтерів, які дбайливо займалися своєю часто монотонною роботою, ми були вражені їхньою приязністю, позитивним налаштуванням, патріотизмом та любов’ю до своєї батьківщини.

Волонтери, які плетуть камуфляжну сітку / ©Любв Пришляк

Волонтери, які плетуть камуфляжну сітку / ©Любв Пришляк

Ми були приголомшені коли дізналися що в Запоріжжі існує лише одна україномовна газета і що на даний момент триває боротьба з місцевою владою щоб залишити цю газету. Це яскраво демонструє в якому скрутному становищі знаходяться там українські патріоти і як складно їм зберегти українську мову та культуру.

Святкування Дня Прапора у Києві / ©Люба Пришляк

Святкування Дня Прапора у Києві / ©Люба Пришляк

Після Запоріжжя ми поїхали у Київ, де мали честь брати участь в урочистостях з нагоди Дня Прапора. Там було два величезні українські стяги, які мандрували по світу та мають підписи українців діаспори зі словами підтримки України. Ініціатором та координатором проекту виступив Микола Крицик з Ірландії, а також були залучені волонтери з української діаспори Європи, Америки та Австралії. Прапори були передані парламентарям та меру Києва Віталію Кличку. На заході були присутні українці з різних куточків світу, а пізніше всі зібралися у неформальній обстановці у піцерії під назвою Veterano Pizza.

В одному з ресторанів мережі Veterano Pizza /©Люба Пришляк

В одному з ресторанів мережі Veterano Pizza /©Люба Пришляк

Ця мережа знайшла унікальний та креативний спосіб допомоги ветеранам. Проект був заснований ветераном, який мав $150 в кишені та позичив решту грошей щоб відкрити власну справу. За більш ніж два роки роботи, число ветеранів, яких працевлаштували ресторани/кав’ярні мережі налічує більше 100 осіб. Окрім забезпечення ветеранів пристойною роботою це також місце зустрічі ветеранів де відвідувачі мають змогу заплатити за їжу для ветеранів. Заклади також відіслали тисячі піц до різних військових госпіталів. У інтер’єрі ресторанах присутня військова тематика, ветерани розписували стіни, в декорі приміщень є військова атрибутика та артефакти. Приємно було бачити так багато новаторських підприємницьких ініціатив в Україні та відчувати позитивне налаштування людей незважаючи на сучасну політичну та економічну ситуацію.

Відвідини Київського військового госпіталю стали для нас справжнім прозрінням, наскільки обмеженими є їхні ресурси. Олена Лисенко та Тетяна Руденко (дивіться на You Tube відео “Amazone”) показали нам умови та роботу госпіталя і познайомили нас з кількома пораненими солдатами. Втішила інформація про виділення більшого фінансування на фізичну та психологічну реабілітацію. Ця група волонтерів – Волонтерська сотня збирає пожертви на здорову їжу, медикаменти, одяг, моральну підтримку, медичні послуги та допомогу родинам постраждалих.

Олена Лисенко та Тетяна Руденко з Волонтерської Сотні Київського військового госпіталю / ©Люба Пришляк

Олена Лисенко та Тетяна Руденко з Волонтерської Сотні Київського військового госпіталю / ©Люба Пришляк

Спілкуючись з багатьма волонтерами ми побачили наскільки важливою є фінансова допомога з діаспори і що вона розумно витрачається на підтримку справ пов’язаних з війною. Люди, з якими ми зустрічалися були приємно здивовані та вдячні коли дізнавалися, що у таких далеких країнах є українці, які думають про них, вболівають за них, моляться за них та прагнуть їм допомогти як можуть.

Як голова Відділу Джилонґ Української громади Вікторії я запропонувала своєму комітетові організувати постійний збір пожертв для Солдатського Привалу у Запоріжжі та Військового госпіталю у Києві. Комітет з радістю підтримав пропозицію і розпочав збір коштів. Стефанія та Союз українок – Сідней відділ Анна Ярославна продовжуватиме збирати пожертви та підтримувати контакти з ними.

Перебуваючи серед цих неймовірних волонтерів у нас з’явилося відчуття довіри. Ми віримо, що їх робота є чесною, та що наші пожертви, не залежно від суми – будуть витрачені за призначенням.

Слава Україні!

Люба Пришляк. голова Відділу Джилонґ Української громади Вікторії

***

Ця стаття опублікована у №12 газети Церква і Життя, грудень 2018 рік

This post is also available in: English