Нещодавно Єпархія УГКЦ в Австралії, Океанії та Новій Зеландії поповнилася новим священником. З України разом з родиною на служіння до Австралії приїхав сорокаоднорічний о. Руслан Бабій.

О. Руслан родом з франківщини, спершу навчався на столяра у Івано-Франківську, а по закінченню училища поступив у Івано-Франківську Духовну Семінарію. Після закінчення семінарії отримав свячення від Кир Володимира Війтишина у церкві Святої великомучениці Параскеви у мікрорайоні Опришівці Івано-Франківську і там служив аж до переїзду в Австралію. Також о. Руслан 15 років був капеланом у геріатричному пансіонаті.

На служіння в Австралію з о. Русланом приїхала його дружина Наталя, а також дві доньки – Анастасія та Ірина.  п. Наталя має кілька освіт, працювала вчителем  а ще має диплом психолога. Десять років тому вона вирішила змінити кваліфікацію і пішла працювати завідувачкою сектору метрології у Івано-Франківському аеропорті. Анастасія народилася у 2006 році і щойно розпочала навчатися на вчителя. Ірина народжено у 2008 році і займається музикою.

– Отче, розкажіть свій шлях до служіння Господу. Як ви стала священиком?

– Я знав, що я повинен стати священиком, щоб служити Господу і людям. На останньому курсі училища я вже вирішив для себе у той час у мене було багато варіантів та і батьки мали своє бачення щодо мого навчання, бо я їх єдиний син, та я твердо вирішив. Хоча батькам було це важко прийняти.

– Чим Ви займалися як капелан в пансіонаті?

– Ви знаєте ця робота вимагає багато зусиль і часу. У пансіонаті проживає 200 осіб літнього віку і там треба бути і священиком, і дияконом, і пономарем. Треба вміти слухати. Кожний потребує розуміння і доброго слова. Мушу сказати, що мені подобалося там бути, можливо тому і залишився так надовго.

– Як ви потрапили до Австралії?

– Деколи і сам не розумію чи я насправді тут і як це сталося. Деколи я встаю і мушу зупинитися, зрозуміти, де я і що маю робити. Так сталося у житті, що я добре і давно знаю Владику Миколу ще відтоді, як він був монахом і настоятелем монастиря редемптористів у Івано-Франківську. Зустрілися ми вперше коли він приїжджав з місією на 100-річчя нашого храму Великомучениці Параскеви. Владика Микола з тих, що притягує до себе, і ми з ним мали плідне і хороше спілкування, яке не припинялося навіть коли він став єпископом в Австралії. І одного разу, коли він запитав як моє служіння, я сказав, що хотів би служити поряд з ним. На що Владика Микола сказав, що він потребує священиків, старі відходять, а молодих немає і тут потрібні люди для місійної праці.

Читайте також:

І я сам вже бачу, були дві недільні Літургії, і я маю щоранку Службу. І якщо у неділю ще є старші і може кілька молодих і дітей, що їх можна порахувати на пальцях однієї руки, то у будні церква майже порожня. І справа не в тому, що ми втрачаємо парафіян і церква щось втрачає, а у тому, що людина втрачає Бога.

– Отче, як Ви думаєте у цьому напрямку щось може змінитися?

– По-перше, як на мене, то це дуже сумно. З іншої сторони у мене ще немає якогось конкретного плану адже я, можна сказати, тільки приїхав.

В Австралії сильна і велика громада, з різними молодіжними осередками типу Пласту чи СУМу та інші осередки, молодь там патріотично налаштована і дуже об’єднана, але треба розуміти, що знання історії, патріотичні заходи без духовності далеко не приведуть, тобто там не буде тієї глибини адже Україна і вся її боротьба за свободу і незалежність, це була і боротьба за віру і, напевно, в першу чергу, за віру. І тому я би хотів більше спілкування з молоддю, бо людина черпає натхнення з Божої ласки. Бо все, що робиться в чистоті свого серця воно складається і дуже хочеться щоб люди це побачили і відчули. І ми нікого не намагаємося змусити до чогось ми просто запрошуємо відкрити свої серця. Щоб свої починання усі ці формації починали саме з цього.

– З того, що ви вже побачили в Австралії, чи відрізняється парафія тут та в Україні?

– Знаєте, українці всюди – українці, вони об’єднуються і щось роблять. Перше, що кидається у вічі – порожні церкви. Просто вони тут не мають такого часу. В Україні люди намагаються навіть перед роботою піти у церкву. Інша культура, люди вільні у своїх вчинках і діях, окрім того, думають щоб бути забезпеченими і це – важливіше ніж все решта. Якось питання духовності, питання віри відходить на другий план. Батьки не йдуть і не приводять дітей до церкви, бо діти не розуміють чого туди йти і чим там займатися, а батьки не вміють пояснити і аргументувати чому треба йти до церкви у святу неділю. В Україні такого немає, або як є, то не таке поширене явище. Діти йдуть з батьками навіть через не хочу, наскільки це добре чи погано, але потім виробляється звичка і дитина згадує, що була в церкві від малого і передасть цю звичку вже своїм дітям і це вже стане традицією.

Тут все по-іншому, зовсім недавній приклад. Неділя Зіслання Святого Духа, після Літургії мала бути панахида за Героями України і біля церкви зібралися діти з прапорами у віночках, і чекали поки закінчиться Літургія, вони навіть не розуміли, що там у тій церкві відбувається. Як на мене, то навіть якщо патріотичний дух дуже сильний але не підкріплений духовністю, то не приналежність до нації робить нас Христовими, і як казав апостол Павло «немає ні римлянина, ні грека, ні обрізаного, ні необрізаного це є ніщо, вибраний народ – це той: що слухає Бога».

Це добре, що ми тут в Австралії збираємося у громадах згадуємо про минуле, як українці у своїй історії боронилися і відстоювали свою ідентичність але забувається, що наша культура завжди об’єднувалася навколо церкви. Апостол Павло говорить, що віра приходить через знання і ми не повинні нехтувати нею. Іншу реальність Господь відкриває поступово.

Я вірю, що кожен вдома молиться але хотілося б, щоб люди були у церкві слухали проповіді і доступалися до святих таїн.

В Україні війна, наша церква у Івано-Франківську знаходиться недалеко від аеропорту. Але люди, коли починається Служба, настільки сильні духом і певні в опіці Господа, що мені здавалося, що те що поза храмом для них не існувало чи там повітряна тривога чи якісь прильоти.

Нам усім потрібно бути певним в Бозі і оця певність проявляється у всіх аспектах життя, у щирості, у людяності, відданості, у любові. І все залежить яку мету ми собі ставимо у кінці свого земного життя, чи зможу сказати: Боже ти мене любиш. ти мене кличеш і я тебе чую інакше ми не думаємо про вічність. Наше земне життя – це дуже короткий проміжок і треба старатися вкласти у нього всю любов і віру і усвідомити для чого ми на цій землі.

Тут люди також християни та, що я помітив, вони у своїй і культурі є щирі і відкриті  і вони не роблять акценту на духовності. У них є стабільність, добробут. Ми і дітям передаємо досвід але не передаємо Бога, чому він нас сотворив і до чого кличе. На жаль це і при ходять до нас, тут українців у всіх поколіннях.

– Ви сказали, що діти приходять до церкви і не знають, що робити. Щоб Ви зараз хотіли зараз сказати дітям і молоді?

– Найперше, що треба би було сказати, що молоді треба розуміти що тут на них чекають. Було би набагато простіше якби цю місію взяли на себе батьки і навчили їх. Бо коли про це говорить священик, чужа для них людина з якою вони ще і незнайомі, то для цього потрібен час і потужна робота. Ну, і звичайно, бажання.

Дітей треба чимось спочатку зацікавити. А тут це взагалі складно, бо чомусь до священника ставлення, як до людини, що несе у собі якусь загрозу. У нас в Україні ми організовуємо і садки, і дитячі літні табори і всюди присутні священики-волонтери і я також, і діти, і батьки були задоволені, не було жодних непорозумінь, а діти коли зустрічають на вулиці то відразу біжать назустріч як до рідних.

– Ми поговорили про дітей, а тепер може би у більш широкому розумінні, для чого людині ходити у церкву, що церква дає людині? Ви згадали, що в Україні церкви повні, а тут, в Австралії – напівпорожні.

– Я ніколи би не подумав, що взагалі може виникнути таке питання. Бо для мене це настільки очевидно, що я не знаю якими простими словами це пояснити. Просто я не бачу людину поза церквою, з церквою пов’язане все моє життя від маленького і як може бути по-іншому. Церква – це як дім для мене.

Церква є Божою установою, яка покликана передавати Бога через Святі Тайни у яких він присутній і живий, той, який освячує. Через церкву відбувається також і навчання людини, для чого вона створена і куди йде. Це є основа. Усі ці писання і Євангеліє людина слухає протягом року. Тоді для неї поступово відкриваються деякі речі і розуміння.

Дехто вважає, що ми можемо жити і без Церкви. Австралія є християнською державою і я нікого не можу переконати, але якщо можна так сказати людина сама має побачити, що Церква є для неї добро. Церква відкрита для всіх і в першу чергу для того, щоб бути допомогою для нашої української громади.

Це такий собі життєвий дороговказ щоб не збитися на манівці. Ми всі люди і можна піти різними шляхами, думаючи он хтось так робить чому мені також так не робити. У цьому світі стільки різних пропозицій і не завжди добрих для людини і так просто впасти у гріх. Апостол Павло казав про тих двох сліпих, котрі вели один одного і впали в яму. А скільки ми маємо тих варіантів тому нам і потрібен зрячий поводир. І місія церкви вести тих, хто хоче знати Бога і врешті-решт, що буде далі, після завершення нашого земного життя.

– Ви раніше згадували, що люди в Україні навіть під час сирен і тривог не йдуть з церкви. І хочеться зрозуміти наскільки змінилося життя українців під час війни. І чи це змінило їх самих?

– Українці звикають до тих реалій, що є. Війна то страшна біда для всіх. У мене багато друзів і знайомих, котрі знають війну зсередини. І це дуже страшно, і, думаю, що не все, що діється насправді оприлюднюється. Кожен день, кожна хвилина – це полеглі воїни. Треба, щоб люди знали і вірили лише в одне – ми переможемо, бо це – чергова війна за свободу, волю і віру. Лише, ще страшніша і у 21-столітті, що взагалі не вкладається у голові. Але люди навколо цієї трагедії об’єдналися. Бачите, коли приходить велика біда українці об’єднуються, вони виходять на мітинги, вони здатні навіть прогнати президента. Наш народ то є велика сила.

Церква зараз вільно дихає і має можливість підтримувати людей. Багато моїх знайомих є капеланами у прифронтових зонах і вони мають живе спілкування з нашими бійцями, сповідають їх і причащають. Одним словом, Церква є там, де є її народ. Церква з народом коли добре і коли погано.

– Отче, чи відчуваєте Ви якусь додаткову відповідальність за духовність людей у цей час?

– Ви знаєте, у цьому плані я абсолютно спокійний. В Україні людей не треба було закликати до церкви, вони самі туди приходили. Ви знаєте у нас є таке прислів’я: «Як тривога, то до Бога». У людей так сформовані думки, що у часи біди чи загрози вони покладаються найбільше на Бога, а війна це страшна біда й загроза і люди йдуть до церкви. Але людина не може у своєму переляку сховатися від світу і вони йдуть до церкви.

Коли в Україні говорять про смерть, то це нормально. Людина не живе вічно. Тут це заборонена тема, люди тут живуть довше ніж і Україні і Слава Богу, але життя все-одно у якийсь момент прийде до свого логічного завершення.

Люди в Україні, насправді, сильно налякані, а з іншої сторони це дає силу для боротьби, для віри, для любові. Війна в Україні це велика біда та ніхто не може сказати, що українці безборонні і налякані, без віри і бездуховності, бо хто може не задумуючись йти за свою країну на смерть, віддаючи найдорожче що є – своє життя і то без вагань. Що змушує людину це робити, як не віра у Бога, у справедливість, у свободу і життя.

І я думаю, що після нашої перемоги в Україні з’являться тисячі новітніх святих.

Матеріал опубліковано в газеті “Церква і Життя”/ Липень 2022 року