15 січня 2020 року Папа Франциск призначив отця Миколу Бичка єпископом Мельбурнської єпархії святих апостолів Петра й Павла УГКЦ. Сама ж єпископська хіротонія владики Миколая Бичка відбулася 7 червня 2020 року в архикатедральному соборі Святого Юрія у м. Львові. Головним святителем став Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав, а співсвятителями — владика Ігор Возьняк, архиєпископ і митрополит Львівський, та владика Петро Лоза, єпископ-помічник Сокальсько-Жовківський. Із цього моменту владика Миколай очікував в Україні на можливість вильоту в Мельбурн (Австралія) на місце свого нового служіння, тому що у зв’язку із карантинними обмеженнями, накладеними австралійською владою, ця можливість постійно відкладалася.

Врешті, 24 травня 2021 року радісна вістка від владики Миколая Бичка наповнила серця не тільки вірних Єпархії святих верховних апостолів Петра і Павла із осідком у м. Мельбурн (Австралія), але й усіх вірних Української Греко-Католицької Церкви. Тому спішимо у цьому ексклюзивному інтерв’ю обговорити із єпископом про його досвід очікування, про невідомі, проте такі любі стежки Господні, а також про його плани, очікування та перші кроки на іншому кінці земної кулі.

Ваше Преосвященство, насамперед із якими почуттями Ви направляєтеся на новий континент, на якому Вам ще не доводилося бувати, в інший кінець земної кулі, якщо можна так сказати?

Ми постійно в своєму житті відкриваємо щось нове і досі незнане нам. Звісно, тоді нас можуть наповнювати різні емоції і почуття: страху, радості, певного захоплення чи розчарування. Я прибуваю на новий континент, досі для мене новий і незнаний, але мою душу наповнює почуття глибокої подяки Богу за Його неймовірні дари супроти нас грішних людей.

Дізнайтеся більше:

Моя подорож до Австралії  тривала 30-ть годин, і тільки тоді я відчув що це “кінець земної кулі”. По-людськи я досі не розумію чому Господь вибрав саме мене на це служіння, проте довіряючи Божому Провидінню, вірю, що Отець Небесний мене не залишить і впевнено попровадить через мене єпархію верховних апостолів Петра і Павла.

Якщо чесно, то що Вам було відомо про Австралію на момент отримання звістки про призначення на служіння туди? Яким чином сприйняття цього континенту змінилося упродовж цього тривалого періоду?

На момент мого призначення як єпископа, а це був січень місяць 2020 р, Австралія перебувала у вогні. В цей час я єднався у молитві за цю країну, яка хоч для мене на перший погляд є чужою, проте – саме туди мене кличе Господь на служіння в Христовому Винограднику. Це були перші і важкі новини з цього континенту. Однозначно, що ще зі шкільної програми географії, Австралія асоціюється мені як зелений континент, наповнений багатьма звірами, з яких найбільш відомими є кенгуру та коали. Коли мене вже призначили єпископом, то я також поглиблював своє знання про цю країну, про культуру і традиції, адже тепер це моя країна, мій другий дім. І особливим жестом я хотів вшанувати цей край в моєму єпископському гербі. Коли поглянути на нього, то з лівої сторони герба присутній зелений колір, який символізує місце мого нового служіння.

Цікава нотатка, що я вилетів з України вже практично в літній час, а прибув в Австралію у їхній зимовий час. Отож моє уявлення про цей континент змінюється постійно, а особливо зараз після прибуття сюди.

Ваш виліт до Мельбурну був позначений тривалим періодом очікування у зв’язку із карантинними обмеженнями, накладеними австралійською владою. Можете більш детально розповісти про те, у чому полягала проблема прильоту на австралійську землю?

Згідно «передкарантинних часів», я мав бути в Австралії ще минулого року в травні. На червень вже планувалась моя інтронізація як нового єпископа. Але ніхто з нас не міг собі уявити, що коронавірус аж на стільки паралізує життя цілого світу та Церкви. І я не став винятком. Кожна держава встановлювала ті чи інші карантинні обмеження. Австралія вибрала шлях повної ізоляції від решти світу. Саме це і стало причиною того, що я впродовж цілого року не міг добратися до місця мого служіння, оскільки держава взагалі не видавала візи іноземним громадянам.

Як Ви сприйняли у духовному плані цей період очікування? Можливо, Ви приготовляли себе певним особливим чином до цього нового служіння?

Стан очікування – це завжди певне відчуття чогось нового, яке ще закрите перед тобою. З однієї сторони тебе призначено бути пастирем для наших вірних в Австралії, а з іншої – ти не можеш вилетіти туди, і змушений перебувати в Україні. Проте я розумів одне – Господь має свої плани, навіть у таких непевних і тяжких часах. Саме і це надавало мені надію та наснагу, що прийде час, коли відкриються кордони і я зможу долетіти до повіреної мені єпархії.

Свій вільний час я старався максимально заповнити. Впродовж мого перебування в Україні я мав змогу відвідати майже всі наші Духовні Семінарії, в яких давав реколекції, ділячись своїми думками та досвідом з місійного служіння. Крім цього, мені вдалося зробити 2 серії відео-роздумів в українській мові з англійськими субтитрами: «5 кроків до Різдва» і «Запитання для Владики». Саме через Ютуб канал нашої єпархії в Австралії я підтримував прямий контакт зі своїми вірними.

У зв’язку із такими непередбачуваними обставинами та перед лицем неочікуваних змін, яких у Вашому житті справді вистачало (служіння в Україні, у Росії, а відтак – у Сполучених Штатах Америки), поділіться із нашими читачами Вашим секретом довіри до Божого Провидіння та Його проводу?

Секрет будь-якого успіху для віруючої людини, а тим паче для богопосвяченої особи – це бути добрим знаряддям в руках Божих. Не завжди це вдається легко, але необхідно постійно працювати над собою, деколи навіть потрібно “поламати” свої плани і своє життя. Проте, саме в такий спосіб дозволяємо Господеві послужитися нами, так як читаємо в Євангелії від Луки 17, 10: «Отак і ви, як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити».

Мабуть, завдяки теперішнім засобам комунікації Вам вже вдалося певним чином брати участь у житті єпархіальної спільноти в Австралії, Новій Зеландії та країнах Океанії. Нещодавно ми мали змогу довідатися про реколекції, провідником яких Ви стали для наших священиків там. Як відбувалося спілкування із майбутніми вірними та дотеперішнім єпископом Петром Стасюком?

Справді, завдяки сучасним технологіям, можна було єднатися з духовенством та вірними нашої єпархії. Кожного місяця ми мали зустріч із священиками. Остання зустріч це були одноденні реколекції для духовенства нашої Єпархії, провідником яких був я. Цей день духовної віднови відбувався напередодні Страсного Четверга. Згідно традиції Церкви Страсний Четвер – це день установлення Тайни Священства та Тайни Пресвятої Євхаристії, тому ми роздумували над цим великим Божим покликанням бути священиком, бути оцим знаряддям в Божих руках, щоб Він міг через нас проголошувати Царство Небесне. Також мені вдалося декілька разів поспілкуватись із вірними нашої єпархії. Однією із знаменних таких зустрічей було святкування катедрального празника святих Петра і Павла 12 липня минулого року. Це був час строгого карантину в Австралії, тому наші вірні не могли брати участі в богослужіннях у наших храмах. Проте, ми разом зустрілися на зум-платформі та молитовно з’єдналися в святкуванні празника нашої катедри.

Варто також зазначити, що я перебував і перебуваю на постійному зв’язку із владикою Петром Стасюком, який є зараз Апостольським Адміністратором нашої єпархії в Австралії. Для мене, як молодого єпископа, владика Петро, є дуже яскравим прикладом того, як не падати духом в жодних обставинах життя. Саме від нього я дуже багато чого навчився впродовж останнього року нашого спілкування.

Ваше Преосвященство, коли ми говоримо про Ваше служіння, то зазвичай уявляємо собі Автралійську землю. Однак, Ви є також духовним батьком для вірних у Новій Зеландії та країнах Океанії, а ці території залишаються для нас “terra incognita”. Чи можете Ви нам щось розказати про душпастирство на цих землях? Що це за такі країни Океанії?

Офіційна назва нашої єпархії є така: «Мельбурнська єпархія верховних апостолів Петра і Павла для Українців католиків в Австралії, Новій Зеландії та Океанії». Саме з цього довідуємось, що окрім Австралії, єпископ зобов’язаний дбати також за наших вірних в Новій Зеландії та Океанії. Я б не сказав, що ці землі до кінця залишаються “terra incognita”, оскільки з 2015 по 2018 рр у Новій Зеландії був присутній наш священик о. Ігор Колісник (редемпторист), який опікувався там трьома нашими громадами: в Крайсчорчі (на південному острові країни) та в Окланді і Велінгтоні (на північному острові країни). Зараз у Новій Зеландії, на жаль, нема жодного нашого священика; і це є основним викликом для мене як нового єпископа. Коли говоримо про Океанію – то це декілька островів, такі як Папуа Нова Гвінея, острів Фіджі і ще декілька інших островів. На сьогоднішній день там нема жодного нашого священика а також є дуже мало інформації про наших вірних. Отож Океанію ще потрібно буде“відкривати” в духовному сенсі цього слова.

Наприкінці, із якими очікуваннями Ви вирушаєте у дорогу? Чи вже існують певні окреслені плани та якими будуть перші кроки? Можливо, щось вже повідаєте нам про інтронізацію третього єпарха Мельбурнського?

Я вирушаю в дорогу із почуттям глибокої вдячності моїм двом попередникам: покійному владиці Івану Прашку і владиці Петру Стасюку. Хочу відзначити титанічні старання наших вірних, які клопіткою працею зуміли побудувати храми, утримують їх та творять живі спільноти.

Хочу поділитись з Вами цікавою історією, яка трапилася зі мною в моїй подорожі до Австралії в аеропорті Франкфурта, де я чекав на пересадку до Сінгапуру. Отож, чекаючи на пересадку, чую, що моє прізвище оголошують на цілий аеропорт, запрошуючи підійти до представника Сінгапурських Авіаліній. Підійшовши туди, почали відразу перевіряти мої документи, візу і т.д. Згодом ця жінка мене запитує: «Ви моряк»? На що я відповів: «Ні, я єпископ». «Хто, хто Ви» – знову перепитала ця жінка у мене. На що я знову відповів: «Я єпископ». Проте вона не зрозуміла хто це такий. Але згодом я в неї запитався: «Чи я подібний на моряка»? На що вона відповіла: «Ні, вибачайте, просто багато чоловіків з України летять до Австралії та Нової Зеландії як моряки».

Згодом я собі роздумував над цією розмовою, і пригадав покликання апостолів, які полоскали сіті бо були рибалками. В той момент Христос їх кличе йти за Ним. Покликання єпископа та священика – це бути «рибалками людських душ» на взір апостолів, про що читаємо у Євангелії від Луки 5, 10. Тоді я подумав, що я все ж таки маю щось «спільного» з моряками.

На даний момент я перебуваю в Сіднеї на 2-во тижневому карантині. Відносно певних планів та кроків на майбутнє – це однозначно є чин інтронізації, після якого буду продовжувати цю працю, яка була зроблена до мене.

Щиро дякуємо за Ваше служіння та це інтерв’ю!

Розмовляв о. Іван Вихор
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ