о. прот. Симон Цькуй: «Говорити проповідь у камеру, до порожньої церкви, це не є легко»

о. прот. Симон Цькуй: «Говорити проповідь у камеру, до порожньої церкви, це не є легко»

На початку лютого Блаженіший Святослав іменував отця протоієрея Симона Цькуя митрофорним. Нове звання протосинкел Єпархії св.верх. апп. Петра і Павла у Мельбурні отримав за свою діяльність у церковних урядах. Для самого о. прот. таке рішення глави Церкви було великою несподіванкою і нагородою. Таким чином він став єдиним служащим отцем-мітратом єпархії.

У розмові з газетою Церква і Життя новоназваний митрофорний протоієрей розповів чим заслужив таке визнання, як пандемія змінила Церкву та чого він навчився під час проповідей на камеру, про три стовпи Великого Посту та як після літургії дискутує про вирощування помідорів.

Навчання та праця на благо Єпархії

– о. Симоне, що означає ваш новий статус митрофорного протоієрея?

Це є почесне відзначення. Це нагорода за заслуги. Це не накладає жодних обов’язків. Це почесна нагорода, яку блаженіший Патріарх Святослав на доручення Владики Петра зі згодою Владики Миколи мені вручив. Для мене це було великою несподіванкою.

– Чому це було великою несподіванкою?

Як священики ми не працюємо для нагород. Це не є щось, що ми очікуємо. Це є рідкісна нагорода і сам Блаженіший не роздає такі титули дуже часто. Ми в Єпархії не маємо зі служащих отців-мітратів. Я є новою генерацією. Перед тим ми мали їх багато, а тепер або відійшли на пенсію, або померли.

– Коли ви почали службу у мельбурнській єпархії?

Я не розпочинав службу в єпархії, я народився в єпархії. Я народився в Мельбурні. Був вихований при катедральному храмі. У братській школі св. Андрея Шептицького, був служащий при катедрі як хлопець. Як старший служащий я допомагав владиці Іванові коли він почав хворіти та став немічним. Було дуже мало священиків то я його доглядав, пильнував, їздив з ним по різним парафіям.

Читайте також:

У 88 му році я поїхав з ним в Україну, а потім до Риму. У той час ми святкували 1000 річчя хрещення України-Руси. Це були ще радянські часи. Було дуже цікаво. Мені тоді було 19 років.

У Римі ми відвідували собор св. Софії і в той час там були наші семінаристи. Там був теперішній о. Петрі Струк та о. Павло Березнюк. Я зустрічався також з іншими семінаристами. І від того моменту я дійсно відчував, що це є місце для мене. Я поговорив з Владикою Іваном. Я навіть родичам не сказав, що я вирішив записатися до cемінарії.

П’ять років я навчався у Римі, завершив там студії.  У вересні 1993 мене висвятив Владика Петро у священики.

До найменування у мітрати вас рекомендували владики Петро та Микола за вашу роботу на благо єпархії. За що саме вас винагородили?

Це краще Владики питати. Останні кілька років я служив як протосинклер. Як генеральний вікарій. Це як права рука єпископа. Я йому допомагаю у адміністративних справах. Заступляю коли він є відсутній у єпархії то його влада передається мені тимчасово.

Також я вже вісім років є синклером духовенства. Це означає що я намагаюся дбати за потреби нашого духовенства. Давати їм поради, допомогу, підтримку тощо.

Я довгі роки був головою молодіжної комісії та брав участь у патріаршому соборі для молоді, який відбувався у 2007му році. Я очолював оргкомітет святкування Всесвітнього дня молоді, яке проходило у Сіднеї у 2008 році.

Про пасторальну роль парафіяльного городу

– Розкажіть про своє світське життя. Чим ви займаєтеся поза церквою?

Той невеликий час, який я маю я проводжу у нашому городі. Город мені дає три важливі речі. По перше це здорово бути на дворі, трошки рухатися, застосовувати фізичну силу. По друге, він для нашої парафія несподівано став пасторальною діяльністю. Скільки людей збирається навколо городу після літургії. Я і о. Юстин дискутуємо як ростуть помідори. Роздаємо кріп, помідори, огірки. Люди дуже цікавляться, воно встановлює контакти між людьми і, зокрема, дітьми нашої суботньої школи. Раз чи два рази в рік ми з отцем беремо дітей на город щоб поговорити з ними щоб щось посадити.

На цьому городі не лише гарно все росте, він притягнув різних Божих сотворінь: зозуль, бджіл. Це дає змогу трошки навчити дітей.

Город представляє нам Божу красу. Я часом замість того щоб сидіти при комп’ютері вийду, зроблю собі каву, сяду там на лавку і тільки дивлюся. На ті квіти, на те все, що летить навколо цих квітів.

Церква і пандемія

– Як змінилася Церква за час пандемії. Глобально та на локальному рівні?

Я можу лише говорити про локальні зміни. Глобально Церква має інші умови ніж ми в Австралії. За винятком Вікторії, інші штати вийшли з цього не так погано. Але якщо подивитися на Англію чи Італію чи Сполучені Штати, то там зовсім інша реальність.

Це був надзвичайно тяжкий рік. І воно ще не закінчилося. Поміж людей ще досі існує страх. Є урядові вимоги, яких ми мусимо дотримуватися. Багато людей ще не повернулися до храмів бо вони бояться. Настільки засоби масової інформації їх налякали пандемією, що вони бояться. Є такі, що бояться з хати виходити до нинішнього дня. І це є дуже сумно.

– Що було найскладніше?

Як священик я ніколи не очікував що ми будемо служити Великодні відправи так як ми служили. У порожній церкві. Я перший раз співав Христос Воскрес з отцями при дверях порожнього храму. То я аж розплакався адже тут є тисячі людей і зазвичай навіть не усі зміщаються. Я думаю усі наші священики тут в Австралії це пережили.

Ні я ні мої священики не мали жодного досвіду. Говорити проповідь у камеру, до порожньої церкви. Це не є легко. Це потребує таланту. Мати стосунок з людьми, яких ви не бачите та не маєте ніякого відгуку. Я думаю, що люди забувають, що священник коли він говорить проповідь, розмовляє з людьми багато бере від відгуку людей, які є у церкві. Досвідчений священник бачить по обличчях по устах, зовнішніх знаках.

Така сама проблема коли люди в масках. Ми проповідуємо і ми тільки маски бачимо, не можемо оцінити що та людина думає, чи розуміє що ми говоримо, чи їм нудиться, тощо. Воно справді показало нам важливість людської реакції яку ми сприймали за належне. Не цінували такої простої речі як бачити людину в обличчя. Наскільки це важливо для виконання наших обов’язків. Не те, що вони говорять, а як їхні очі, обличчя світяться перед нами. Я думаю це мене дуже багато навчило.

Якщо говорити про парафіян, чи є такі, які зневірилися або укріпилися у своїй вірі?

Я думаю ще рано оцінювати наслідки. Це все буде видно пізніше. Так, є люди, які зневірилися і є люди, які укріпилися у вірі. Є деякі люди які відійшли від Церкви тепер бо їм Церква була більше національно-товариським місцем. Приходили зустрічатися з товаришами, висловлювати національну українську ідентичність. Деякі з них не повернулися бо ми ще досі маємо обмеження.

Проте, пандемія відкрила нам нові можливості.

– Які саме?

Я думаю, що це те, що люди більше оцінюють, те, що вони не можуть легко мати доступ до Церкви. У них появилося прагнення брати участь. Те, що ми транслювали літургію по YouTube дало багатьом людям можливість вперше побачити її. Цікаво, що, наприклад у Тасманії ніколи не служиться на Великдень то для них, для декого це був перший раз коли вони мали змогу брати участь у такій літургії.

Про Великий Піст

– У чому полягає зміст Великого Посту?

Є певні церковні закони, які відрізняються від кожної церковної юрисдикції. Скажімо, традиційний піст вимагає без м’яса, без сира, без яєць, без молока, без риби, без олії та без вина. Це є наш строгий традиційний піст. Було багато людей старшого віку, які це дотримувалися. Потім Церква почала це пом’якшувати і полегшилося то до того, що в п’ятницю лише рибу їсти. Як на мене це не є ніякий піст. Водночас ми маємо бути свідомі того, що люди живуть в Австралії, що обстанови, які ми тут маємо є інакшими ніж в рідних землях та в різні часи. Найголовніше мати дух посту. Дух покаяння. Сам Ісус Христос говорив «Як постите то нехай лише Отець небесний знає. Намастіть голову олією, щоб дуло ясніше».

Очевидно, що отримання від певних страв є значною частиною. Я заохочую людей щоб вони дотримувалися постних вимог, які єпископ назначає для нашої єпархії. Тобто утримання від непосних страв у середу, п’ятницю великого посту, перший день великого посту та цілий страсний тиждень.

Але набагато важливіше, що ми можемо робити це присутність на тижневих богослужіннях, на літургії передосвячення дарів, на сорокаусти за померших. Трошки уважніше подивитися на своє життя, на наші відносини з Богом, який кличе нас. Щоб ми дійсно були приготовані до цього великого свята, яке ми з надією очікуємо.

– Як християнин має готуватися до Великодня?

Головно через виконання трьох стовпів Великого Посту. Перше – сам піст. Утримання від деяких страв. Чи надмірностей. Діти кажуть, я не буду шоколад їсти. Це добре для дитини. А для дорослої людини це трошки по дитячому. Церква нам дає деякі поради, яких страв ми можемо утриматися. Це є фізичний аспект умертвлення нашого тіла. Він є важливий.

Друга річ – дух молитви. Побільшити скільки ми молимося і це включає присутність на богослужіннях не лише в неділю.

Третя річ – акт милосердя. Тобто творити добро комусь іншому. Роками наша Єпархія під час великого посту бере участь у Проекті милосердя. Це міжнародна збірка  благочинної організації Карітас і люди беруть додому скарбнички і дають щось. Це важливо щоб ми заохочували наших дітей щоб вони кинули туди кілька центів чи доларів щоб показати, що те, що ми маємо це не все для нас. Ми маємо обов’язок допомагати тим, хто є убогим у біді та розділити то добро, яким Бог нас благословив.

Це ми можемо робити в різними способами. Через інші добрі діла. Допомогти нашому братові, сестрі, помогти сусідові, помогти немічному в якийсь спосіб, в який ми б зазвичай не робили.

То це три головні речі: сам піст – здержання страв, тілесне умертвлення, дух молитви і діла любови.

Ця стаття опублікована у №03 газети Церква і Життя, березень 2021 рік

Language

Policies of our Eparchy

Child Protection Policy
Privacy Policy

Archives