Вам відоме почуття розгубленості? Почуття, коли ти перші хвилини не знаєш, що робити.

Батько готував весілля для власного сина, але опинився перед неординарною ситуацією – ніхто не прийшов із запрошених. Весілля під загрозою зриву, все готове, наречені чекають, а нікого нема… Його емоції і стан душі я дуже добре розумію.

Читайте також:

15 січня 2020 року мене було проголошено єпископом Мельбурнської Єпархії. Ця подія змінила хід мого життя. Після перших днів розгубленості я розумів, що потрібно готуватись до цього свята. Звісно, хотілось щоб на ньому були присутні люди, яких я зустрічав на дорозі мого священичого служіння. Було розіслано близько двісті запрошень в різні куточки світу. Карантин призупинив все. Через невизначеність ситуації та сподівання, що все зміниться – моя хіротонія була перенесена з квітня на червень. Тоді я отримав дуже багато повідомлень від запрошених, що вони не зможуть взяти участі. Розумів їх і ситуацію, заручниками якої стали мільйони людей, але в душі було відчуття, що ти залишився сам. 7 червня у присутності Синоду Єпископів УГКЦ та найближчих рідних я отримав архиєреські свячення.

Коли роздумую над цією притчею, то мене охоплює неймовірне відчуття – відчуття самотності Бога. Він розсилає нам запрошення, щоб розділити з Ним радість недільної Літургії. Розсилає всім і чекає. Коли приходить момент, Він отримує відмови, виправдання, тощо… Безпорадність та самотність Бога, яку може заповнити лиш наш вибір бути з Ним. Вибір, залишити все на цих кілька годин, щоб взяти участь у трапезі Його Сина. Він не буде нас «вбивати» як цей господар. Ні! Він просто вийде на роздоріжжя і безнастанно буде нас запрошувати…

Приймеш запрошення чи відмовиш?