Слава Ісусу Христу!

Слава навіки! З вами падре Серж і Оля.

Падре Серж: Оля, скажи будь ласка, маю таке запитання: чи ти знаєш в яких країнах є Українська Греко-Католицька Церква?

Оля: Мені здається, що легше сказати – де немає нашої Церкви.

Падре Серж: І це правильна відповідь! Справа в тому, що УГКЦ має свої спільноти і в Африці, і в Азії і в Сполучених Штатах, і навіть в Австралії. До речі, рік назад мені вдалося записати інтерв’ю з ще тоді священиком, а зараз єпископом Миколою Бичком, який є єпархом для українців в Австралії, Океанії і Новій Зеландії. І цікава річ: рік часу він ніяк не міг виїхати з України до місця свого служіння, вочевидь з причини коронавірусу. І за кілька днів він вилітає до Австралії. У нас є чудова можливість записати з ним інтерв’ю, якраз на річницю його свячень.

Ходімо!

Падре Серж: Христос Воскрес!

Владика Микола: Воістину Воскрес!

Падре Серж: Благословіть, владико.

Владика Микола: Нехай благословить вас Господь Отець, Син і Святий Дух!

Падре Серж: Амінь. Владико, ми рік назад зробили з вами відео, записали ще перед вашими свяченнями на американському континенті. І ось, рік проминув і зараз ви за кілька днів вилітаєте до своєї пастви на зелений континент. І хотіли би задати сьогодні вам декілька запитань. Хочу вас познайомити з Ольгою. Оля є теологинею, вчиться на першому курсі в Українському Католицькому Університеті і вона має до вас декілька запитань.

Владика Микола: Дуже радо дам інтерв´ю. Отож, ідемо мерщій!

Читайте також:

Владико, розкажіть про ваш шлях до монашого життя.

Мій шлях до монашого життя почався з мого рідного міста Тернополя, де я, будучи ще малим юнаком; до речі цікавий факт недавно я відкрив сам для себе, що, коли я мав катехизацію в теперішньому катедральному соборі Непорочного Зачаття, в той час саме тоді там були отці редемптористи. Хоч я до кінця ще тоді цього навіть не усвідомлював, але коли зараз я переглянув певні документи, свідоцтво про закінчення власне цієї катехизації, я побачив нашого одного священика, який зараз служить в Америці. І тому це був перший мій дотик запізнання з редемптористами. Звісно, з плином часу, коли я ставав дорослішим, я ходив до храму редемптористів, я з ними разом молився, я з ними разом інколи навіть проводив свій вільний час, свої канікули. І це для мне стало великим таким запалом, тому що я бачив їхню працю, їхнє служіння, зокрема коли я з ними виїжджав чи на реколекції, чи на місії. Це мене потягало. Я відчув щось неймовірне, це називається «Голос Божий», покликання, що кличе мене саме до цього монастиря, щоб також присвятити своє життя служінню Богу і людям.

Кожна людина, перед тим як стати богопосвяченою особою, вибирає певний монастир. Розкажіть про ваш шлях богопосвяченого життя.

Коли Церква вийшла з підпілля, перший храм, до якого я попав, це був новозбудований храм отців редемптористів, храм Успення Матері Божої. Цей храм є визначний, тому що саме ще до легалізації нашої Церкви там були редемптористи, але він був підірваний 1962 року і це практично перший храм, який повстав в Тернополі після незалежності України. Саме тому я ходив до цього храму. Спочатку до каплички невеличкої, але згодом, завдяки також місту, яке чулося відповідальним якось відбудувати цей храм, відповідно я ходив до храму. На початках дуже цікаво було, тому що наші священики, монахи-редемптористи, вони навіть не мали де жити. Вони жили по квартирах, оскільки треба було все відбудовувати, монастирі, також якось творити це спільне життя, тому що монастир – це не кожен окремо живе, але це є спільнота, спільнота редемптористів.

Коли говорити про моє формування, як редемпториста, про своє покликання я хотів би зазначити двох священиків редемптористів. Один з такого старшого поклоніння, який вже відійшов у вічність декілька місяців назад – це отець Михайло Шевчишин, який походив з тої старшої плеяди редемптористів, який знав також навіть блаженних, знав скажімо тих отців, таких вислужених, відомих місіонерів. Він для мене був таким дуже гарним прикладом і передав мені зокрема цю історію підпільної церкви. Інший священик, який мав великий вплив також на формування мого покликання, це отець Володимир Вонс. На той час йому було всього 35 років. І саме він вже як молодий редемпторист, навчав мене, практично з ним я більше часу проводив. З ним я також інколи подорожував. Він дуже часто приходив до мене до дому. Ми інколи грали: він на акордеоні, я на баяні. Різні ситуації були і навіть через таке формувалося моє покликання. Завдяки цим двом священикам я побачив те, чого можливо не бачив ніколи. Я побачив наскільки людина може бути вірна Богові, віддаючи свій час, свої таланти, своє покликання реалізовуючи для того, щоби допомогти людям пізнати, який добрий і люблячий Господь Бог.

Ви служили не лише в Україні, а і в Росії, і в Штатах. Чи можете поділитися своїм досвідом?

Отож,моє священиче служіння почалося саме в Росії в 2005 році, коли мене висвятили на священика і буквально за місяць після висвячення мене тодішній отець протоігумен скерував на служіння до Росії в Сибір. Це місто Прокоп‘євськ, Кемеровська область. Називають цей район Кузбасом (кузнецький басейн) оскільки там є дуже багато шахтарів, добувають вугілля. І саме в ці райони у свій час, в 1950-і, 60-і роки дуже багато людей були виселені. Це ті люди, які не їхали зі своєї волі до Сибіру, а ці люди, яких просто вивозили. Люди, які дуже багато натерпілися у своєму житті, пережили. І саме для того Церква була їм дуже необхідна, щоби підтримати їх в цих нелегких хвилинах їхнього життя.

2005 рік. Я приїжджаю як молодий священик, повний запалу, маючи всього лише 25 років. Дуже багато різних ідей: як працювати з молоддю, зі старшими, із сім‘ями. Проте, коли я приїхав до Сибіру, то звісно мої плани не розбилися вщент, але все ж таки я побачив що можливо зробити, а що треба якось по-іншому робити. Ми служили, хочу зазначити, в двох обрядах: для українців в східному обряді і також для римо-католиків в західному обряді. Для українців ми служили зокрема для наших людей, з України, а для римо-католиків це переважно для німців, але в російській мові. Згадую собі те, що крім того міста Прокоп‘євська, де ми проживали, де була наша спільнота, спочатку ми також жили в квартирі, згодом був побудований такий невеличкий монастир. Ми крім того мали також 10 різних локацій, до яких ми доїжджали. І це були дуже різні відстані від 20 кілометрів до 300 кілометрів. Були також різні верства населення, до яких ми їздили, різна вікова категорія. Інколи траплялося таке, я пригадую, що ми навіть приїжджали в одне село, Кутоново називається, і там була одна бабуся, яку ми сповідали, причащали, але також деколи служили для неї і Святу Літургію. І це зовсім інше служіння, ніж те, що є тут, в Україні. Старалися ми робити великий також акцент на працю з молоддю, з дітьми. Зокрема у літній період часу ми організовували літні табори для молоді, для дітей. І це було таким добрим поштовхом дітям побачити, скажім, навіть природу Росії, тому що є на що там подивитися.

Коли вже переносимося думками до Сполучених Штатів Америки, а це зокрема останнє моє служіння, де я впродовж 5 років служив в місті Нюарку, штат Нью Джерсі, неподалік Нью Йорка. Ці люди виїжджали туди самі, їх ніхто не вивозив. Тобто вони виїжджали, шукаючи можливо кращої долі, і дуже часто траплялося таке, що вони відразу не могли попасти до Штатів. Вони мусили спочатку їхати в Південну Америку це Аргентина чи Бразилія, згодом вони могли також дістатися Америки. В Америці наша громада вже сформована з 1907 року, зокрема та парафія Різдва Івана Хрестителя, в якій я мав честь служити. Це дуже багато наших людей, де дуже багато було зроблено праці, оскільки була школа, на сьогодні ще є дитячий садочок, є український банк. Практично, колись це було як у нас село: є церква і навколо церкви є дуже багато людей, які живуть і ходять до цієї церкви. Проте склалася така ситуація, що в 1980-і роки багато наших людей поїхали в інші місця для прожиття і церква залишилася одна, тільки священики живуть біля церкви. Але, дякувати Богу, дуже багато наших людей звідусіль приїжджають до цієї церкви, оскільки чують якусь приналежність тому що хтось виховувався при цій церкві, хтось вчився в школі, хтось ходи до садочку, хтось був охрещений, хтось шлюб брав. І тому справді це таке неймовірне відчуття, що люди приїжджають і стараються користати із духовного життя, підтримуючи церкву, також відчуваючи свою приналежність до українського духу, до української культури.

Рік ви не могли потрапити до місця служіння. Що ви робили стільки часу? І що може робити єпископ без єпархії?

Єпископ, як духовний батько, має молитися. Це перший обов’язок єпископа – дбати про свою паству не тільки будучи реально присутнім на тій чи іншій території, а перш за все – молитися. Що я робив? Знаєте, я робив дуже багато, рік пройшов дуже швидко. Не було реального контакту з людьми, тому що я не міг потрапити через коронавірус до Австралії, до своєї єпархії. Проте, завдяки сучасним мас-медіа, я брав активну участь у спілкуваннні із людьми, із священиками. Зокрема кожного місяця ми мали ті чи інші тематичні зустрічі із священиками, з владикою Петром Стасюком, який чекає на мій приїзд, який вже відходить на емеритуру. Також нам вдалося декілька разів зустрітися через zoom-конференції з людьми. Зокрема така знаменна зустріч відбулася минулого року на катедральний празник нашої єпархії Петра і Павла. Десь зібралося близько 200-300 людей в zoom. Це була така, скажімо, перша нагода мені, як нововисвяченому єпископу, з ними поспілкуватися. Для них це був також дуже добрий час побачити мене, задати ті чи інші питання. Ми також разом поспівали. В такий спосіб ми відсвяткували наше свято верховних апостолів Петра і Павла. Поза ти було ще декілька інших зустрічей, де збиралися сім‘ї, де збиралася молодь, діти. Також в особливий спосіб я старався бути присутнім в єпархії у Австралії через якісь відеозвернення. Зокрема ми зробили таку серію «Приготування до Різдва», зараз є така серія на YouTube нашої єпархії «Запитання для владики». Тобто, я старався бути присутнім на стільки, на скільки можу. І зараз я, дякувати Богу, вже маю документи, і за декілька днів я відлітаю в Австралію.

Ви ще ніколи не були в Австралії, проте через кілька днів ви потрапите туди як єпископ. Якими є ваші очікування?

Перше моє знайомство відбулося із Австралією в січні минулого року, коли мене Святіший Отець Франциск Папа Римський проголосив на єпископа. Саме тоді, пригадуєте, Австралія була у вогні. Була жахлива пожежа, де дуже багато людей втратило свої домівки, дуже багато тварин позбулися життя. Тобто Австралія була тоді у всіх на слуху. Проте зараз, коли я потрапляю до Австралії, звісно, у мене є дуже багато очікувань, дуже багато різних сподівань. Напевно що і люди мають певні якісь свої очікування і сподівання відносно мене, як нововисвяченого єпископа, який за певний час буде інтронізований на єпарха єпархії Верховних Апостолів Петра і Павла в Австралії, Новій Зеландії і Океанії. Тобто це вже говорить про те, що це не тільки одна країна, це декілька країн, в яких я ніколи не був, але до яких мене кличе Господь Бог. Апостоли у свій час також ніколи не думали, що вони підуть на кінці світу проповідувати Євангеліє. Євангелист Матей у 28 розділі пише такі слова: «Ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа». Саме тому апостоли також пішли на кінці світу, проповідуючи Євангеліє. Зараз тими сучасними апостолами є єпископи, священики, є монаші згромадження, які покликані донести Добру Новину до кінців землі. Для мене це також певна така велика відповідальність, певне щось таке незнане, тому що воно нове: нова культура, нова мова, нові люди – все нове, нові знайомства. Проте я вірю, що Господь мене не покине і Господь буде мені товаришити в цій моїй мандрівці, в цьому моєму новому служінні як єпископа.

Ви були і в Росії, і в США, і за кілька днів ви будете вже в Австралії. Як це – життя в дорозі?

Наше життя це є постійний рух. Навіть, перебуваючи на конкретному місці, ми всеодно кудись рухаємося, маємо якісь цілі, здобуваємо щось у нашому житті. Коли говорити про моє життя: насправді воно постійно в дорозі, постійно в русі. Треба дивитися, чи не забагато ти багажу маєш, деякі речі треба лишати, деякі можливо нові купляти. І це життя є дуже цікаве, тому що не прив’язаний до того чи іншого місця – ти є вільний. З іншої сторони Церква кличе на ці далекі простори Австралії, і саме будучи в монастирі я навчився бути мобільним. Тому що нас в монастирі дуже часто переміщали з одного місця служіння на інше і це те, чого нас навчали, зокрема в процесі формації, коли ми вчилися на священиків – бути мобільними, бути до диспозиції, коли отець настоятель попросить нас бути в то в чи в іншому місці нашого служіння.

Хто такий єпископ?

Єпископ це батько повіреного йому стада, єпархії, до якої його призначає Свята Христова Церква. Є славнозвісний вислів святого Ігнатія Антіохійського, який звучить так: “Ubi Episcopus ibi Eecclesia” (Там де є єпископ, там є Церква). Безпосереднім обов‘язком єпископа є навчати, освячувати і управляти. Тобто єпископ, він не є тільки той, який управляє, він той, який також має різні рівні влади: законодавчу владу, судову владу, оскільки в Святій Христовій Церкві також є різні Святі Тайни, є інколи труднощі, де треба також судити і треба бути немов би суддею. Однозначно, що єпископ не займається всім цім безпосередньо сам, але його є обов‘язком дбати про це, довіряючи ту чи іншу ділянку своєї єпархії, ту чи іншу ділянку тої чи ще якоїсь іншої праці священикам, які є безпосередніми співпрацівниками єпископа у повіреному йому завданні.

Я знаю, що кожний владика має свій єпископський герб. Що означає ваш?

Мій герб зображений у формі англійської літери «Y», що означає омофор, це єпископський одяг. Згори цього герба знаходиться квітка терену, яка з однієї сторони означає мою приналежність як єпископа до міста Тернополя, звідки я походжу, але також це є символ Страстей Христових – терновий вінець. Він зображений на червоному тлі, але по боках є три такі золоті монети, що характеризують мене як Миколая. Тому що Миколай, святий Мирликійський, роздавав кошти, ділився з людьми, допомагав. Тому це характеризує моє ім’я Миколай. Коли подивитися на ліву сторону герба, там є тризуб з хрестом, який дуже такий характерний для нашої діаспори в Канаді, в Америці, в Австралії. Тобто через це немов би показується де моє служіння буде проходити. Зокрема цей тризуб є на зеленому фоні, а це є колір континенту Австралії. Коли ми дивимося на праву сторону, на голубому тлі є герб редемптористів, тобто хрест, спис, губка і всевидюче око, що характеризує мою приналежність до Згромадження Редемптористів. Голубий колір це є колір Богородиці, тому що редемптористи мають в опіці ікону Матері Божої Неустанної Помочі, яку у свій час передав Святіший Отець. І знизу є напис «Пресвята Богородице, спаси нас», що виявляє набожність редемптористів до Пресвятої Богородиці.

Яким ви були в дитинстві, та чи уявляли, що колись ви станете єпископом та ще й матимете служіння з стільки кілометрів від дому?

В дитинстві я був тихим хлопчиком, ніби не був збиточником. Те, що я колись стану єпископом це однозначно мені навіть у сні не снилося. Тим паче, що моє життя так складеться, що я буду не тільки в Україні, буду по світах – чи це Росія, Сибір, чи це служіння в Україні, чи десь також відвідував різні країни Європи, чи Америка, знову ж таки тепер Австралія, Нова Зеландія, Океанія. Насправді це те, що я собі навіть у сні не міг уявити, але це те, що прийшло. Що я пригадую з дитинства? Коли я ходив до школи, звісно мої однолітки знали, що я ходив до церкви. Інколи я із-за того діставав від них: «Ти такий святий», «Ти ходиш до церкви» – до певної міри був булінг, але воно мене не збивало з дороги. Я всеодно хотів стати монахом, священиком і завдяки тому я дійшов до цієї мети.

Що ви читаєте і що вас надихає?

Остання книжка, яку я прочитав це книжка про сповідь – певні такі конкретні вказівки для священиків, душпастирів, на що вони мають звернути свій погляд, сповідаючи пенітентів. Дуже люблю читати різну духовну літературу, захоплююся читанням екзегези, тобто поясненням Святого Писання. Інколи, як хватає часу, люблю також читати поезію, зокрема моя улюблена поезія Ліни Костенко «Крила».

Що мене захоплює, надихає – це напевно що подорожі: відкривання якихось нових місць, де я ніколи не був, побачити Божу красу, яку сотворив Господь Бог. Також мене надихає музика, оскільки я люблю співати, люблю слухати музику це також те, що мене надихає. Інколи – побути один на один з природою: чи це на велосипеді проїхатися, чи пройтися, собі подихати свіжим повітрям – це ті речі які мені дають смак і сенс в житті.

Владико, знаю, що ви є активною людиною, адже на раз в соцмережах можна побачити вас, як ви катаєтеся на ровері. Спорт і християнство – це сумісні речі?

Це сумісні речі, але коли є здоровий глузд у цьому, тому що дуже часто люди, захоплюючися тим чи іншим спортом, немовби переходять межу і це стає свого роду таким культом немовби «богом». Цікаво апостол Павло в першому посланні до Коринтян в 9 розділі 24-26 говорить: «Хіба не знаєте, що ці, які біжать на перегонах, біжать усі, та лиш один бере нагороду? Біжіть так, щоб її осягнути. Кожний борець здержується від усього, але ці – щоб тлінний вінець здобути, ми ж – нетлінний». Отож, я дуже люблю спорт, оскільки це мобілізує мене, це навчає тебе організувати свій час, зайнятися чимось позитивним поза різними родами своєї діяльності. Зокрема, пригадую, минулого року в липні, ми з нашою братією редемптористів організували велопрощу із Тернополя до Зарваниці, де відбувалася проща. І це також те, що мені дуже подобається. Маю надію, що в Австралії буде де подорожувати на велосипеді і здобувати нові шляхи ще незвідані для мене.

Падре Серж: Ну що, Оля, ти взяла інтерв´ю у владики Миколи Бичка. Скажи будь ласка, як твої враження?

Оля: Насправді мені було дуже цікаво, змістовно і спокійно, тобто не було таких всяких різних хвилювань, які могли би тиснути на мій внутрішній стан чи стан владики. А загалом – все йшло так як треба.

Падре Серж: Знаєш, я владику Миколу Бичка вже не перший рік знаю. Він є людиною такою пробивною, активною і пробивною. Якщо він вирішує братися за справу, но то він буде її робити. Я думаю, що це служіння у нього буде досить плідним. Отож, і вас, любі друзі, закликаємо коротенько згадати владику Миколу Бичка в молитві, бо нове служіння для цієї людини однозначно є Богом благословенне.

Всім вам бажаємо з Олею гарного дня.

Слава Ісусу Христу! Слава навіки!

This post is also available in: English