З 30 травня до 3 червня духовенство та кілька їхніх дружин зібралися разом з владикою Петром та владикою Венедиктом, єпикопом-помічником Львівської Архиєпархії, на чергові щорічні духовні реколекції у Палотті Коледж, де знаходиться приголомшлива краса у долині Ярри. Цьогорічні реколекції були особливо благодатним часом для всіх, хто прибув, оскільки ми зібралися для молитви, прослави, дружби та радості від зустрічі з друзями з цілої країни. Провідником цьогорічних реколекцій був владика Венедикт.  Це був одночасно і складний, і надихаючий вибір, оскільки владика Венедикт може багато запропонувати. Він володіє рідкісною сумішшю духовності та практичної мудрості. Він має пронизливі знання наших часів, прозорливе бачення проблем нашого часу, як всередині так і ззовні Церкви, дивлячись на це все, він здатний вдихнути дуже пронизливу та кристалічну монашу духовність, яка опирається на патристичну традицію у своїх науках, які він нам давав впродовж чотирьох днів. Він вміло сплітав в єдино елементи візантійської ісихатської духовності, практичний аскетизм, багато елементів із західної релігійної та академічної традицій, так само як і його рідну «православну» монашу традицію, творячи свої науки привабливими, свіжими та стимулюючими. Я роздумуватиму над реколекціями 2016 року у чотирьох секціях, які не презентують підсумок всього, що було розділено під час реколекцій, але 4 особливості, які вловили суттєві елементи, що вийшли на перший план до мене.

1.Бог не відсутній та невичеркнутий із світу.

Владика Венедикт повноцінно продемонстрував за допомогою тривалої медитації над таємницею Хреста , що Бог не є відсутній, але саме Той, хто входить у світ, так вповні  наспраді, що він був розп’ятий та зазнав смерті, яку ми зазнаємо вкінці. Проте ми приймаємо Христа, нашого розп’ятого Спасителя, і скандально, і безглуздо, бо без цього не було б можливості євангелія свободи у Христі. Він – скандальний для тих, хто хоче, щоб Бог був певним видом могутньої особи, божество примітивного сорту деякої групи «релігії», а безглуздий для тих, хто хоче Бога, що добре вписується у інтелектуально збудовану штучність: комфортно, безпечно та нещедро. Ми, спершу, служитимемо нашим власним его-центричним потребам, створимо хибного ідола та поклонятимемося неправдивому і живому Богові, але чомусь, що ми самі створили, що ми хочемо, і що ми контролюємо. Реальність така, що скандалізм Хреста є так тяжка до зрозуміння та прийняття на сьогодні, як це й було 2 000 років тому. Не може бути справжнього християнського шляху через життя, коли шукаємо ухилення хреста та досі зберігаємо цю цілісність та життєздатність: «У хресті Христовому я прославляю». Але це через хрест, якого ми жадаємо, який прагне нас, говорячи прямо до кожного та кожному з нас від місця болі, самотності, краху та поразки. Проте це місце, з якого тече це нове життя та радість воскресіння. «Я прийшов, щоб вони мали життя, і щоб вони його більше». Щоб розпізнати цей дар, який є в кожному та кожен з нас, який живить життя у вірі як служителі та слуги Христові, і це є серце та осердя кожного, хто шукає Христа впровдож життя.

2. Ми пам’ятаємо лише, щоб забути

Всередині нашої культури, яка наголошує «себе» у такий різний спосіб, тут є глибокі переконання, котрі перешкоджають нашому баченню Божої присутності серед нас. Після реколекцій ми неминуче повинні вернутися до щоденної рутини та викликів нашого життя у світі. Саме в цьому владика Венедикт зайшов глибше на основі зібраної мудрості монашої традиції, досліджуючи вид практичного аскетизму «невидимої боротьби», який призначений для стирання цих ілюзій егоцентризму та який веде нас у спосіб життя, яке просто присутнє у присутності Бога. Говорячи практично, ми є людьми, які, дійсно, населяють кілька «світів» в той самий час. Духовність, тілесність, інтелектуальність, гедонизм, наприклад, це все є аспекти життя, одночасно, присутні у нашому житті символічно як «світи», які творять нас людьми, і які взаємодіють  та впливають один на одного всередині динамічного життя людської особистості. Ця тема була постійно присутня у наших роздумах про тіло, душу та дух як «шари» всередині кожного людського життя. В дарі та радості покликання ми маємо пообіцяти собі змінити наше життя, не лише раз, але як обіцянка, яка має бути оновлена та наслідувана з кожним подихом аж до останнього. Тут розміщена арена, де має відбуватися боротьба проти всього, що віддаляє нас від Бога, що перешкоджає нашій дорозі до свободи вірного служіння в Христі. Наша свобода у сопричасті з Богом є свободою священного ділення між Богом та людиною, ділення Бога, яким ми свторені. Ми маємо жити життям Сопричастя.

3. Внутрішня увага та пам’ять про Бога.

Владика наполегливо продемонстрував потребу внутрішнього стану пильності та спостережливості на тлі активностей та негараздів життя. Це є мистецтво «пам’ятання», котре потребує теперішній час – секунди, хвилини та години – всередині заповненого роботою кожного дня, в якому лише 24 години. Лише в межах цього визначеного часу кожного дня є тенденція спання та забування, що обганяє нас. Ми повинні знайти час, щоб бути насамоті з Богом, і саме це монахи називають пильністю та спостережливістю. А це повстає від християнської надії, що ми живемо у радісному очікуванні, що ми зустрінемо Господа. Ми не практикуємо це заради цього ж, проте заради провідника пильності та спостережливості у ширше та більш просторіше життя, життя, у яке Ісус прийшов та дав нам. Спасіння точно таке: посвячене життя – так як ми співаємо на Пасху – «і тим, що в гробах життя дарував». Бути «спасенним» – це зробити наше життя «більш живим» та брати участь у більшому, більш яскравим і уніфікованим, життя, можливе у Святому Дусі.

4. Відкритість до течій земного та божественного життя

Говорячи про шляхи, які виглядають дуже повні символів та значень, взяті із творів Володимира Соловйова, єпископ говорив про цю однозначно східну християнську концепцію «боголюдськості». У діленні Його божественного життя з нами, Бог вводить нас у «повноту буття». Ми не приймаємо дуалістичне поняття втечі від світу, втечі від плоті, чи відмови від фізичного і уплоченої природи людської особи, проте шукаємо їхнє переображення; ніщо не залишене Богом, хто шукає нас через прославлене тіло Його Сина. У Христі ми бачимо людську «плоть» перемінену у славі; це обіцянка, що наша людська природа пронизана божеством, що є нашим стражданням, та навіть наша смерть перемінюється в радість, нічого не втрачено, і всі зібрані воєдино. «Свята та прославлена плоть» говорить прямо до нас про переміну за дією Святого Духа. В світлі Христа, «один із Святої Тройці» ми ведені споглядати знову і знову на променисту красу, на лице Божественної любові.

о. Юстин МакДоннелл

Переклав з англійської о. Іван Мисів

This post is also available in: English